Про косматого лісового карпатського велета Чугайстра (Діда, Гая,
Ночника) наукових публікацій майже немає, якщо не рахувати двох-трьох
записів фольклористів.
Чугайстер з`явився в повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер.
За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі.
Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури із довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.
В народних переказах Чугайстер - охоронець людини далеко від дому: у лісі, на полонині. Він - захисник пастухів і лісорубів.
Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять.
Лісоруби, коли варили їжу, то залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.
Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам - разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.
На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів.
З покоління в покоління у гуцулів передавались розповіді старожителів про цих загадкових істот. Одну з цих історій розповідала старенька жителька села Довгополе Верховинського району Івано-Франківської області Анна Михайлюк. Її батько – Юрій, в юнацькі роки працював кальманом (помічник лісорубів).
У той час Гуцульщина була густо вкрита непрохідними лісами, але влада проводила вирубки лісу на невеликих площах. Керували експлуатацією деревини євреї, які володіли значними капіталами і вкладали їх у лісорозробки. Одного дня Юрій перебував на лісорозробках під полониною Луковиці. Там він став очевидцем пригоди, про яку пізніше часто розповідав своїй дочці.
Лісоруби натрапили на щось, що було схоже на хатинку. В ній не було вікон. Однак, із хатинки виднівся дим, а з середини житла чулися якісь звуки. Лісоруби не наближались до житла через дивний страх, який їх окутав.
Через деякий час почався сильний дощ, почало гриміти. Один із лісорубів все-таки запропонував зайти до хатини, аби не мокнути та не сидіти під небезпечними блискавками.
Вони спробували наблизитись до хатини, але їм назустріч вийшла величезна волохата людина, яка усім своїм виглядом нагадувала ту істоту, якої гуцули найбільше боялися, про яку ходило стільки перказів та легенд. Лісоруби одразу ж впізнали чугайстра та кинулися тікати.
Й після закінчення війни, жителі гуцульських сіл знаходили в лісі двометрові скелети невідомих істот.
У 2010 році до Карпат приїжджали науковці з Німеччини під керівництвом Мартіна Ікрістова, які шукали снігову людину у селі Космач на Івано-франківщині. Організовувалися пошукові експедиції і на курорті «Буковель».
Тут донині живуть легенди про гігантського лісового чоловіка, який начебто любить «свистіти лісом», грітися біля ватри, яку розкладають вівчарі та лісоруби. Збирачі етнографічного матеріалу запевняють, що є навіть старий офіційний документ, у якому йдеться про зустріч двох братів із песиголовцем.
Парубки відтяли страховиську голову і принесли її в село. Про що й склала протокол місцева влада. Проте було це дуже давно і де зараз ці документи – невідомо.
Чимало повідомлень надходить із села Космач Івано-Франківської області.
Одна із них трапилася 1994 року. На присілку Медвежому, в урочищі Томчучино, невідому істоту зустрів молодий чоловік Василь. Наближалась друга година ночі, але зоряне небо світило так, що було видно, як удень. Гуцул наблизився до лісу і раптом почув за собою кроки.
Згодом кроки почали ставати гучнішими, чудовисько наближалося. Василь почав бігти і коли вдалося відбігти на кількасот метрів, він сховався за деревами. Згодом він побачив істоту, що була значно вища за людину, з довгою шиєю і невеликою головою.
«У мене стало волосся дибки. Я не знав, що маю робити, – згадував чоловік. – Думка була одна: втікати. Я побіг корчами вниз. Перебіг соляне джерело і став добігати до каплички в Медвежому. Забіг до каплички, впав на коліна і почав молитися. Ззаду чувся сильний рев, здавалось, валилось каміння з гір в потоки. Чудовисько вже далі за мною не бігло, певно, воно має свою територію…».
Чугайстер з`явився в повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» і набув немалої популярності серед українців. Правда, письменники й поети впродовж XX століття так «познущалися» над цим, оповитим таємницями, персонажем, що нині майже неможливо уявити собі, ким справді є Чугайстер.
За гуцульськими переказами, Чугайстрин - білошерстий або чорний велет, може мати від двох до семи метрів зросту, або ж "такий високий, як смерека і схожий на ведмедя", однак не завмирає і не впадає у зимову сплячку, не боїться холоду, має довгу бороду, сині очі, спить, звившись у клубок десь у хащах, або в сухому листі чи хмизі.
Походження назви "Чугайстер" сучасні дослідники пов'язують з "чугою" або "чуганею" - верхнім одягом лемків і гуцулів, який тчуть так, що він має вигляд великої косматої шкури із довгою вовною. Село Космач на Гуцульщині могло походити саме від цієї назви.
В народних переказах Чугайстер - охоронець людини далеко від дому: у лісі, на полонині. Він - захисник пастухів і лісорубів.
Чатує на Лісових Дів (бісиць, опириць, нявок, блудниць), які відволікають горян,заманюють їх у свої нетрі і гублять.
Лісоруби, коли варили їжу, то залишали трохи й Чугайстрові кулеша чи баноша. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було.
Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам - разом зі своїми. Влада над тваринами в нього була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка. Проте, Чугайстер стояв нижчим за Арідника. Арідник - витоковий образ, який символізував першопричину усього темного.
На Бойківщині дещо призабулося ім'я Чугайстра. Тут його називають просто - Дідо. Саме Дідо в одній із карпатських оповідок рятує хлопця від повітрулі й виводить його із лісових нетрів.
З покоління в покоління у гуцулів передавались розповіді старожителів про цих загадкових істот. Одну з цих історій розповідала старенька жителька села Довгополе Верховинського району Івано-Франківської області Анна Михайлюк. Її батько – Юрій, в юнацькі роки працював кальманом (помічник лісорубів).
У той час Гуцульщина була густо вкрита непрохідними лісами, але влада проводила вирубки лісу на невеликих площах. Керували експлуатацією деревини євреї, які володіли значними капіталами і вкладали їх у лісорозробки. Одного дня Юрій перебував на лісорозробках під полониною Луковиці. Там він став очевидцем пригоди, про яку пізніше часто розповідав своїй дочці.
Лісоруби натрапили на щось, що було схоже на хатинку. В ній не було вікон. Однак, із хатинки виднівся дим, а з середини житла чулися якісь звуки. Лісоруби не наближались до житла через дивний страх, який їх окутав.
Через деякий час почався сильний дощ, почало гриміти. Один із лісорубів все-таки запропонував зайти до хатини, аби не мокнути та не сидіти під небезпечними блискавками.
Вони спробували наблизитись до хатини, але їм назустріч вийшла величезна волохата людина, яка усім своїм виглядом нагадувала ту істоту, якої гуцули найбільше боялися, про яку ходило стільки перказів та легенд. Лісоруби одразу ж впізнали чугайстра та кинулися тікати.
Й після закінчення війни, жителі гуцульських сіл знаходили в лісі двометрові скелети невідомих істот.
У 2010 році до Карпат приїжджали науковці з Німеччини під керівництвом Мартіна Ікрістова, які шукали снігову людину у селі Космач на Івано-франківщині. Організовувалися пошукові експедиції і на курорті «Буковель».
Тут донині живуть легенди про гігантського лісового чоловіка, який начебто любить «свистіти лісом», грітися біля ватри, яку розкладають вівчарі та лісоруби. Збирачі етнографічного матеріалу запевняють, що є навіть старий офіційний документ, у якому йдеться про зустріч двох братів із песиголовцем.
Парубки відтяли страховиську голову і принесли її в село. Про що й склала протокол місцева влада. Проте було це дуже давно і де зараз ці документи – невідомо.
Чимало повідомлень надходить із села Космач Івано-Франківської області.
Одна із них трапилася 1994 року. На присілку Медвежому, в урочищі Томчучино, невідому істоту зустрів молодий чоловік Василь. Наближалась друга година ночі, але зоряне небо світило так, що було видно, як удень. Гуцул наблизився до лісу і раптом почув за собою кроки.
Згодом кроки почали ставати гучнішими, чудовисько наближалося. Василь почав бігти і коли вдалося відбігти на кількасот метрів, він сховався за деревами. Згодом він побачив істоту, що була значно вища за людину, з довгою шиєю і невеликою головою.
«У мене стало волосся дибки. Я не знав, що маю робити, – згадував чоловік. – Думка була одна: втікати. Я побіг корчами вниз. Перебіг соляне джерело і став добігати до каплички в Медвежому. Забіг до каплички, впав на коліна і почав молитися. Ззаду чувся сильний рев, здавалось, валилось каміння з гір в потоки. Чудовисько вже далі за мною не бігло, певно, воно має свою територію…».
